Слово мають університетські лауреати

Наш сайт започаткував нову рубрику «Актуальні інтерв’ю з новими лауреатами книжкових конкурсів, премій», щоб таким чином зацікавити читачів знайомствами з авторами-переможцями, зі слів яких ближче довідатися про творчі плани й шляхи до отримання бажаного результату, а заодно – й про досягнення університетських науковців і книговидавців. Адже з кожним роком у Франковому Університеті кількість випущених видань зростає, розширюється автура вчених, збільшується число презентабельних книжок, які успішно виборюють чільні місця на різноманітних книжкових конкурсах.

Нині гостем нашої нової рубрики – відомий учений Львівського національного університету імені Івана Франка,  завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства філологічного факультету, доктор філологічних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, професор Микола Миколайович ІЛЬНИЦЬКИЙ.

Коротка довідка про нашого  співрозмовника:

ІЛЬНИЦЬКИЙ Микола Миколайович: професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, член-кореспондент НАН України.

Народився 23 вересня 1934 року у селі Ільник Турківського району Львівської області.   У 1953–1957 роках. – студент Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка, після закінчення якого працював журналістом у дрогобицькій обласній газеті «Радянське слово» (1957–1959 роки) та львівських «Ленінська молодь» (1959–1963 роки) і «Вільна Україна» (1963–1964 роки). У червні 1973 року захистив кандидатську дисертацію «Творчість Михайла Яцкова в контексті ідейно-естетичної боротьби в українській літературі кінця XIX – початку XX століття» (10. 01. 02. – література народів СРСР, українська).  Докторська дисертація – «Сучасна українська радянська поезія: літературний процес і еволюція образності» (червень, 1984 року). Протягом багатьох років працював завідувачем відділу критики (1964–1980 роки) та заступником головного редактора (1980–1990 роки) журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»).  У 1990–1993 роках – завідувач відновленого відділу української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР, у 1993–2009 роках – завідувач відділу української літератури Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, тепер – провідний науковий працівник цього Інституту. З 1994 року – професор, а з 2001 року завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. З 2003 року – член-кореспондент Національної академії наук України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

Нагород забагато не буває …

Книжка Миколи Ільницького «Українська літературознавча думка ХХ століття (Західна Україна, еміграція)» увійшла до короткого списку п’яти найкращих літературознавчих видань 2016 року за версією критиків – авторів інтернет-видання «ЛітАкцент». Зауважимо, що Видавничий центр торік подавав випущений навчальний посібник для участі у конкурсі «Найкраща книжка ХХІІІ Форуму видавців у Львові», а згодом, 15 вересня, у конференц-залі філологічного факультету провів презентацію цього видання. Також це видання було нагороджене грамотою та грошовою премією в розмірі посадового окладу за друге місце в конкурсі «Найкращий навчальний посібник Університету гуманітарного напряму 2015–2016 навчального року».

Про наукові успіхи давні й теперішні нині розмова з Миколою Миколайовичем ІЛЬНИЦЬКИМ:

– В основу Вашого посібника «Українська літературознавча думка ХХ століття (Західна Україна, еміграція)» покладено матеріали спецкурсів з історії розвитку української літературознавчої думки і літературної критики в Західній Україні перших трьох десятиліть ХХ століття та в умовах еміграції після Другої світової війни до проголошення Української державної незалежності. Яку новизну несе книга для свого читача, адже вона розрахована на студентів, аспірантів та всіх, хто цікавиться проблемами розвитку української літератури?..
– Бувши протягом багатьох років членом спецради Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, я звернув увагу, що автори як кандидатських, так і докторських дисертацій майже не залучають до аналізу західноукраїнських літературознавців і критиків. Це особливо стосується періоду міжвоєнного двадцятиліття ХХ століття, коли в Україні були заарештовані й майже всі загинули не тільки поети, прозаїки, а й літературознавці, зокрема критики. Тимчасом у Галичині, зокрема у Львові літературний процес розвивався доволі активно, і те, що було обірвано на Сході, знаходило своє продовження на західноукраїнських теренах, і це не дало обірватися тяглості літературного руху. Позаяк у львівських наукових бібліотеках є багато тогочасних видань, зокрема періодики, і ці матеріали після проголошення України незалежною державою були визволені від ув’язнення зі спецфондів і стали доступними, я став досліджувати їх і включати у програму навчання студентів. Потім став поширювати це на період початку ХХ століття та еміграційний період. Мої розвідки, які спершу з’являлися окремими публікаціями, набували системного характеру, а на додаток я вирішив ще доповнити їх фрагментами праць учених. Так виник цей посібник-хрестоматія, що по суті переріс функцію чисто навчального і вписався в антології літературно-критичної думки ХХ, які вийшли останніми роками і, як бачите, був відзначений серед кращих літературно-критичних видань.

– Які особливості авторського тексту навчального посібника?
– Кожний його розділ супроводжується фрагментами статей відомих критиків і літературознавців відповідного періоду. Адже сааме виділення цих періодів як відгалужень спільної основи українського літературного процесу зумовлене умовами розвитку української літератури, що випливали з обставин історичної реальності. Крім цього мені хотілося акцентувати, що хоча розвиток української літератури мав «двоколірний» характер, не втрачалося почуття спільності, єдиного потоку. В одні епохи Галичина випереджувала інші українські землі, а в інші відставала від них, і загалом це породжувало систему взаємовпливів, і, як відзначав Євген Маланюк, «обидві половини нашої соборної еліти зі своїми окремими вогнищами не лише себе – впродовж довгих віків – взаїмно доповнювали, а й взаїмно виручали».

– Миколо Миколайовичу, кажуть, що Ви ніколи не ставили собі за мету здобувати різноманітні звання, титули. Але життєві реалії такі, що інколи нагороди знаходять людину несподівано, коли вона нібито й не очікує на визнання своїх високих інтелектуальних та творчих досягнень. Ваші відзнаки – Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1980), премія в галузі літературно-художньої критики Державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, правлінь Спілки письменників і Спілки журналістів України (1983), премія Спілки письменників СРСР (1985), премія імені Івана Франка Національної академії наук України (1996), премія імені братів Богдана і Левка Лепких журналу «Тернопіль» (1996), перша премія імені Богдана Нестора Лепкого на ниві національної літератури Колегії Міжнародної літературної премії імені Богдана Нестора Лепкого (2001), обласна премія в галузі культури, літератури, архітектури та мистецтва в номінації проза, драматургія, переклади, літературна критика імені Богдана Лепкого (2002, Львів), нагрудний знак Міністерства освіти і науки України «Петро Могила» (2009), відзнака НАН України «За наукові досягнення» (2009), медаль «Почесна відзнака» Національної Спілки письменників України (2014), звання Doctor Honoris CausaДрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (2014), звання «Заслужений діяч науки і техніки України» за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної науки, зміцнення науково-технічного потенціалу України, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм (2016). Та це ще далеко не повний їх перелік… Не знаю, хто ще нині зі вчених нашого Університету володіє стількома титулами і нагородами? А взагалі-то нагород забагато не буває. То ж чим для Вас є таке всебічне наукове визнання-заохочення?
– Стимулом до праці.

– Досить почесно увійти зі своїм творчим доробком до короткого списку п’яти найкращих літературознавчих видань 2016 року за версією критиків – авторів інтернет-видання «ЛітАкцент»… Але на Вашому науковому рахунку є багато значно престижніших відзнак, про які ми вже перед тим казали. Яка ж вага цього новітнього літературознавчого рейтингу?
– Це один з фактів літературного життя, такі рейтинги проводяться часто. Свого часу в одному з таких опитувань була відзначена моя монографія про творчість Ігоря Калинця.

 – Микола Ільницький – вчений, який у кінці 1980-х – на початку 1990-х років одним із перших почав актуалізовувати та осмислювати літературу українського модернізму початку ХХ століття, міжвоєнного і повоєнного періодів…
– Так, справді, я написав тоді книги «Від «Молодої Музи» до «Празької школи», «Критики і критерії», «Українська повоєнна еміграційна поезія», підготував три антології української поезії – «Розсипані перли», «Над рікою часу» та «Срібні сурми». І ще дуже важливу для мене монографію про творчість Б.-І. Антонича, написану ще в 1960-х роках, але не видану тоді, хоч три видавничі рецензії провідних критиків (Леоніда Новиченка, Юрія Івакіна, Степана Трофимука) були схвальні. Міг би назвати підготовлені і видані тоді книги вибраних творів Михайла Яцкова, двотомник Богдана Лепкого, чотиритомник Юліана Опільського, томик поезій і перекладів Святослава Гординського, працю Леоніда Білецького «Основи української літературно-наукової критики»…

 – Ви учасник багатьох цікавих проектів – голова спеціалізованої вченої ради філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка та член спецради Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України; член редколегії наукового збірника «Українське літературознавство» (Львів); член редколегії збірника «Україна» (Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України); член редколегії журналу «Українські студії» (Прикарпатський університет імені Василя Стефаника); член редколегії «Вісника Львівського університету. Серія філологічна»; член редколегії збірника «Studia Slovakistica. Слов’янські акорди» (Ужгород); член редколегії збірника «Питання сорабістики»; член редколегії журналів «Дивослово» (Київ), «Дзвін» (Львів), збірників «Парадигма» (Львів), «Франкознавчі студії» (Дрогобич), науково-методичного журналу «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах» (Київ), член редколегії видання «Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові» (Львів)… Чи сприяє Ваша науково-публіцистично-громадська діяльність, яку ще називають активною життєвою позицією, написанню нових праць у літературній царині?
– Не можу назвати себе активною публічною особою, але в своїх книгах і статях намагався не фальшувати, і ранні свої книжки міг перевидати. Це позиція. Бо в 1970–80-ті, коли мене часто критикували за естетство, а по суті за те, що я обстоював художній рівень творів. А це була крамола, бо високий рівень мала мати тільки російська література, а українська та інші національні залишатися на рівні провінційності.

 – Ви протягом своєї багаторічної наукової діяльності виховали цілу плеяду відомих літературознавців. З багатьма із них досі продовжуєте активну творчу та викладацьку співпрацю у стінах Франкового Університету. Хто ці люди?
– Мені приємно, коли хтось називає мене своїм учнем, але з мого боку було б необачно називати якісь імена. Це дуже делікатне питання, і я втримаюся від відповіді на нього.

 – Іван Франко у Вашому житті – це, напевно, не лише, так би мовити, об’єкт наукового дослідження?..
– Безперечно. Я зростав під його впливом, з роками все глибше вникаючи і проникаючи в світ його ідей і образів. Студентом, коли відзначалося 100-річчя від дня його народження, я пішки пройшов по селах Турківського району, які він відвідував, записував спогади про нього. Але, знаєте, колись дуже розумно і дотепно академік Олександр Білецький сказав, що осягати Франка, це все одно, що ложкою вичерпувати море…

 – Член-кореспондент Національної академії наук України! Це високе вчене звання для переважної більшості науковців є лише у мріях та скоріше всього – недосяжним. Як Ви зуміли добратися до цього піку Науки?
– Спеціально до нього не добирався. Мене висунув Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України. І за результатами рейтингового голосування був обраний навіть з високим результатом. Думаю, що важливою була підтримка моєї кандидатури з боку академіка Івана Дзюби, який потім написав передмову до тритомника моїх праць.

 – Які перспективи літературознавства на філологічному факультеті, у Франковому Університеті та взагалі в Україні, й від кого й від чого залежить її успішний поступ?
– На факультеті є багато висококваліфікованих фахівців – це найперша запорука успішного поступу.

 – Переважна більшість накладів Ваших видань не залежується на книжкових полицях. У цьому переконуємося після аналізу читацького попиту на Вашу літературу в університетській книгарні. Чи є важливим критерієм для успішного продажу книжок сама постать автора та як вона впливає на читача, єднає його з ним?
– Гадаю, що найважливішим є текст, але й позатекстові фактори відіграють свою роль: реклама, презентація. Про рецензії не кажу: тепер їх дуже мало. Популярність автора – важлива, але в критиці – це рідкість.

 – Нині читацький світ заполонила електронна книга. Та коло шанувальників друкованого слова аж ніяк не зменшується. Якому книжковому продуктові віддаєте перевагу і завдяки яким чинникам можна привернути увагу та заохотити до читання учнівську та студентську молодь?
– Я особисто книжковому, але мої діти і внуки – електронному. Бачите, пишу відповіді ручкою. Але науковий прогрес є науковий прогрес. Хай буде рівновага.

 – У яких видавництвах маєте намір випускати свої нові книжки?
– Якщо університетське видавництво погодиться видати, буду радий, а якщо ні – шукатиму видавця. Головне – написати книжку.

Розмову вів Богдан КОПАНСЬКИЙ.