Газета “Літературний Львів”

Наприкінці 2007 року у Видавничому центрі Львівського національного університету імені Івана Франка побачив світ третій, останній том однієї із найґрунтовніших праць Івана Франка „Галицько-руські народні приповідки”. Для багатьох видання стало мінісенсацією, оскільки відкрило нові невідомі досі горизонти велегранної творчої спадщини патрона нашої alma mater. Зважаючи на широкий резонанс книги, ми вирішили поспілкуватись із її науковим редактором та упорядником директором Інституту франкознавства Святославом ПИЛИПЧУКОМ.

– Пане Святославе, розкажіть, будь ласка, як виникла ідея перевидати Франків збірник “Галицько-руські народні приповідки”?

– Волею долі одна із найґрунтовніших та найбільш трудомістких праць Івана Франка тритомник “Галицько-руські народні приповідки”, на упорядкування якого дослідник поклав понад тридцять років свого життя, довгий час залишалася за бортом наукового процесу, оскільки видання, що побачило світ у шести книгах Етнографічного збірника який виходив під егідою Наукового товариства імені Тараса Шевченка, одразу ж стало раритетним. Ще донедавна корпусом Франкових приповідок могло похвалитися лише декілька найбільших бібліотек України. Цю “історичну несправедливість” щодо поцінування одного із “каменярських подвигів” Івана Франка давно мав на меті виправити наш найавторитетніший франкознавець – професор Іван Денисюк. Саме він віддавна виношував ідею другого окремого видання Франкових приповідок, однак за радянських часів оте дотепне, “ядерне” народне слово, “підперчене” сороміцькими “нутами” (бо ж, як кажуть, із пісні слова не викинеш) нізащо б не пройшло повз пильне око пуристичної, заідеологізованої цензури. Тому працю над “Галицько-руськими народними приповідками” довелося відкласти на кращі часи. Уже після здобуття Україною незалежності перед професором Іваном Денисюком стояло багато інших важливих завдань: показати Івана Франка у всій його величі, несфальшовано, непоскрибовано. У вирі активної наукової роботи до перевидання якось не доходили руки. Отож, Іван Овксентійович наприкінці 2002 року вирішив подарувати цей задум мені “молодому духові”, випускникові кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси, аспірантові першого року навчання. Авторитетним словом наукового керівника професор зобов’язав аспіранта Пилипчука написати дисертаційне дослідження про Франкові “Галицько-руські народні приповідки”, принагідно зазначивши, що добре було б перевидати унікальне шестикнижжя. Тож я з молодечим запалом взявся до справи. Спершу, у березні 2005 року захистив дисертацію на тему “Галицько-руські народні приповідки” Івана Франка: пареміологічний і пареміографічний аспекти, поетика текстів”, потому одразу розпочав роботу над підготовкою перевидання. Працював з натхненням – матеріал зобов’язував. Також до роботи підганяли колеги, особливо наполегливо (за що зараз я дуже вдячний) тодішній директор Інституту франкознавства пані Лариса Бондар.

– Переконаний, що нашим читачам цікаво було б отримати докладнішу інформацію про збірник “галицько-руських” приповідок Івана Франка, про здобутки нашого ученого на ниві наукового осягнення жанру.

– Франків фундаментальний корпус приповідок без жодних застережень можна назвати одним із найвизначніших здобутків не тільки української, а й європейської науки про фольклор. Насамперед вражає обсяг залученого до збірника матеріалу – понад 30 тисяч прислів’їв, приказок, порівнянь та інших жанрових модифікацій, більшіть з яких учений записав власноруч під час численних мандрівок різними місцевостями Галичини. Дослідникові вдалося максимально повно репрезентувати приповідкову традицію краю, створити монументальну пам’ятку формованого віками мудрослів’я, передати найтонші нюанси отого народного bel parlar gentile (вишуканого красномовства). Відзначу також досконало вироблену методологію опрацювання “сирого фольклорного матерілу”, яку пропонує Іван Франко. Варто виділити хоча б принцип компаративного аналізу, який учений успішно застосував щодо національного прислівного фонду. Порівнюючи українські прислів’я та приказки із пареміями інших європейських народів (польського, німецького, французького, чеського, словацького, хорватського, болгарського, лужицького, білоруського, російського та ін.), Франко ввів наш багатющий фольклорний матеріал у загальноєвропейський науковий контекст. Зрештою, про цей корпус можна говорити багато і щоразу захоплюватися Франковим генієм. Гадаю, найважливіші здобутки вченого в напрямку теоретичного та практичного осмислення глибокомудрих народних сентенцій мені вдалося висвітлити у монографії “Пареміологічно-пареміографічна концепція Івана Франка”, яка невдовзі вийде у світ і стане логічним підсумком, своєрідним поглибленим науковим коментарем до видання.

– Цікаво, чи виникали труднощі під час підготовки тритомника до друку?

– Звичайно. І, зізнаюсь відверто, чимало. По-перше, наобхідно було роздобути оригінал видання, що, зважаючи на його раритетність і неабияку наукову цінність, було дуже нелегко. Першу книгу першого тому вдалося визичити із приватної книгозбірні пана Тараса Лучука, інші довелося ксерокопіювати. Потім був тривалий процес сканування, вичитування та редагування. По-друге, непередбачувані проблеми виникли через “поважний” вік книг (нагадаю, збірник виходив з 1901 по 1910 роки), деякі сторінки просто розсипалися під руками. По-третє, чимало зусиль пішло на вироблення аргументованої концепції перевидання, встановлення чітких критеріїв передачі Франкового і фольклорного тексту. По-четверте, довелося чимало помізкувати і над технічною реалізацією проекту. Зрештою, усі перешкоди вдалося подолати, і сьогодні праця Івана Франка є доступною.

– Пане Святославе, а на яку аудиторію розраховано збірник? Чи це праця для вузького кола спеціалістів, чи для широкого загалу?

– Попри той глибокий аналітизм, що його декларує і успішно реалізує Іван Франко на кожній сторінці видання, воно, безперечно, зацікавить пересічного читача. Праця може виявитись однаково пожиточною як для науковця-гуманітарія, так і для представника будь-якої іншої професії. Адже у корпусі насамперед приваблює жива, нешаблонна естетика нестертого слова, виразне, монументальне народне мислення у формі мініатюр, а не наявність чи відсутність докладних коментарів до кожної приповідки (хоча, зважаючи на фантастичну ерудицію автора-упорядника, і цей аспект привертає увагу багатьох ненауковців). Якщо ж говорити про найширше прикладне значення корпусу, то його сміливо можна назвати посібником із дотепного, безпосереднього, живого, мудрого, карбованого, влучного, віртуозного, пластичного мовлення, яким із задоволенням покористується кожен, хто відчуває „як много важить слово”, особливо те, що пройшло випробування часом.

– Розкажіть, будь ласка, про Ваші франкознавчі наукові плани.

– Нещодавній Міжнародний науковий конгрес „Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (до 150-річчя від дня народження), яким достойно було вшановано ювілей нашого генія, вкотре довів, як багато ще є Франка незнаного, як багато ще треба докласти зусиль, аби осягнути „незглибиме джерело” його художньої та наукової надпродукції. Із більших праць, що ще досі припадають пилом у архівах, відзначу Франкову збірку криптадій. Саме це видання, після публікації солідної добірки матеріалів Конгресу, над якою зараз активно працює весь колектив Інституту франкознавства, є найближчою перспективою. Зрештою, планів, ідей, задумів чимало, залишається тільки працювати.

Запитував Богдан КОПАНСЬКИЙ.