СЛОВО МАЮТЬ УНІВЕРСИТЕТСЬКІ ЛАУРЕАТИ

 

На сайті університетського Видавництва цього року започатковано рубрику «Актуальні інтерв’ю з новими лауреатами книжкових конкурсів, премій», щоб таким чином зацікавити читачів знайомствами з авторами-переможцями, зі слів яких ближче довідатися про творчі плани й шляхи до отримання бажаного результату, а заодно – й про досягнення університетських науковців і книговидавців. Адже з кожним роком у Франковому Університеті кількість випущених видань зростає, розширюється автура вчених, збільшується число презентабельних книжок, які успішно виборюють чільні місця на різноманітних книжкових конкурсах.

Нині гостем нашої нової рубрики – відомий учений Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної та соціальної географії географічного факультету, доктор географічних наук, академік Академії наук вищої школи України та Української екологічної академії наук, Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Іванович ШАБЛІЙ.

 

Коротка довідка про нашого співрозмовника:

ШАБЛІЙ Олег Іванович: Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор географічних наук, завідувач кафедри економічної та соціальної географії географічного факультету, академік Академії наук вищої школи України та Української екологічної академії наук.

Народився 14 листопада 1935 року у хліборобській родині села Курівці Зборівського району, що у центрі Тернопільщини. Тут він закінчив початкову школу. У 1947 році перевівся у п’ятий клас неповно-середньої школи сусіднього села Великого Глибочка, яке було тоді районним центром. Протягом 1950–1954 років навчався у Бережанському педагогічному училищі. Після закінчення училища (1954 р.) вступив на географічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Ще за рік до закінчення Університету (1958 р.) Олег Шаблій був залишений на кафедрі економічної географії, якою завідував доцент (з 1971 р. – професор) Опанас Ващенко.

Працюючи спочатку на посаді старшого лаборанта, а з 1962 року – в. о. доцента (і викладача з 1964 року), О. Шаблій навчався заочно в аспірантурі (1961–1965 рр.). У 1966 році, незважаючи на перепони владних структур, він захистив кандидатську дисертацію на тему «Лісопромисловий комплекс Українських Карпат (тенденції розвитку і структура)» (науковий керівник – доцент Опанас Ващенко). У 1969 році О. Шаблію присвоєно звання доцента Львівського державного університету імені Івана Франка. У 1978 році на Спеціалізованій раді Ленінградського університету Олег Іванович успішно захистив докторську дисертацію на тему «Міжгалузеві територіальні комплекси: проблеми теорії і методики дослідження» (науковий консультант – професор О. Т. Ващенко). Внаслідок численних доносів та звинувачень у «політичній неблагонадійності» учене звання професора було присвоєне лише через 10 років (1988). Весь цей час учений успішно викладав на географічному та економічному факультетах університету (на останньому – з першого дня його створення у 1966 р.).

1 червня 1990 року Олега Івановича Шаблія обрано завідувачем кафедри економічної і соціальної географії географічного факультету. Крім керівництва кафедрою економічної і соціальної географії, він є академіком Академії наук вищої школи України та Української екологічної академії наук; очолює Географічну комісію Наукового Товариства імені Шевченка (з 1990 р.), є заступником Голови НТШ в Україні (з 2002 р.), довгий час був Головою Львівського відділу Українського Географічного Товариства (1990–1995 рр.), очолює Географічне відділення Малої Академії наук (з 1980 р.). Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка (2001 р.), Професор-гість Українського вільного університету у Мюнхені (Німеччина) (1994–1995 рр.). Член Вченої ради університету (з 1997 р.). Голова Спеціалізованої ради із захисту докторських дисертаційних робіт з географії у Львівському національному університеті імені Івана Франка (з 2009 р.), експерт Спеціалізованих рад у Львівському та Київському університетах, Львівському сільськогосподарському інституті, Інституті географії НАН України (Київ), Інституті регіональних досліджень (Львів). Багато років учений був членом Науково-методичної ради Міносвіти СРСР з вищої географічної освіти. Згідно з Указом Президента України був членом Редакційної Ради з підготовки і видання «Національного атласу України» (1991 р.). Він член редколегій декількох часописів: «Історія української географії» (шеф-редактор, Тернопіль), «Український географічний журнал» (Київ), «Регіональна економіка» (Львів), «Вісник Східноукраїнського університету імені Лесі Українки» (Луцьк), «Часопис соціально-економічної географії» (Харків); член Оргкомітетів багатьох загальноукраїнських і міжнародних наукових форумів.

22 січня 2016 року, до Дня Соборності України, Указом Президента професор Олег Іванович Шаблій нагороджений орденом «Заслужений діяч науки і техніки України» за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства та багаторічну сумлінну працю.

24 червня 2017 року журі Міжнародного фонду імені Івана Франка за наукову працю «Суспільна географія у 2-х книгах» (2015 р.) обрало професора Олега Івановича Шаблія лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка у номінації «За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук». 27 серпня 2017 року на батьківщині Івана Франка у місті Дрогобичі відбулася Церемонія вручення Міжнародної премії імені Івана Франка професору Олегові Шаблію.

 

ПРАЦЕЮ ДЕСЯТИЛІТЬ ОСЯЯНІ ВІДЗНАКИ

Другий рік поспіль видання Франкового Університету стає лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка. У номінації «За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук» цю високу нагороду здобув Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної і соціальної географії, академік Академії Вищої школи України та Української екологічної академії Олег Іванович Шаблій.

Міжнародної відзнаки науковець удостоєний за вибрані праці «Суспільна географія» у двох книгах: книга перша – «Проблеми теорії, історії та методики дослідження», книга друга – «Проблеми українознавства, регіоналістики і краєзнавства», випущені в університетському Видавництві.

Ця приємна звістка про вагомий творчий успіх знаного львівського географа Олега Шаблія надійшла 24 червня 2017 року з австрійської столиці. Адже саме в Інституті славістики Віденського університету журі Міжнародної премії імені Івана Франка у складі 12 учених з університетів України, Австрії, Чехії, Польщі та США визначило цьогорічних лауреатів. Переможці Міжнародної премії імені Івана Франка здобули право на отримання грошової винагороди і «Золотого знака» лауреата.

Про наукові успіхи давні й теперішні нині розмова з Олегом Івановичем ШАБЛІЄМ:

 – Це, звичайно, не перший вагомий успіх Олега Шаблія на багаторічній науково-педагогічній ниві, але він є якоюсь мірою етапним на різносторонньому творчому шляху видатного вченого-географа, який вже років з шістдесят сповна віддає себе, насамперед, університетській науці. Чи не є заслужене здобуття Вами Міжнародної премії імені Івана Франка подоланням своєрідного «наукового Рубікону», що підніме рівень університетської географічної науки до нових всот?

– На це запитання нелегко відповісти. Бо науковий процес складний і безперервний. Йде накопичення ідей, гіпотез, передбачень, фактів. Тому важко сказати, де кінець, а де початок чи середина процесу. Тому про «рубікон» можна лише образно говорити. Та й «рубікони» бувають різні – річки, ріки, річища. Певним «рубіконом» для мене був захист у 1978 році докторської дисертації, у якій я обґрунтував концепцію міжгалузевих територіальних комплексів. Тоді це було новим Словом у географічній та економічній науках.

Але, як це часто буває, з журбою радість обнялася. У нас зробили вигляд (компартійні бонзи), що нічого не сталося. І щоб дати простір, мені зачинили перед носом двері: десять років не надавали ні посади, ні звання професора. От вам і справжній «рубікон» – бар’єр, перепона, якщо хочете, то край обриву…

Але я не здався: писав книжки – підручники і монографії, активно працював над підготовкою і виданням комплексних атласів областей – Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської, які стали добрим засобом у викладанні географії у середніх школах.

Із створенням незалежної Української держави межі зникли і відкрилися небачені перспективи наукової творчості. «Рубікон» було перейдено, а большевицький Карфаген впав. Тепер я кожного року видаю одну-дві книжки – підручники, монографії, атласи.

– Видання Франкового Університету неодноразово виборювали чільні місця на на різних книжкових конкурсах. Ваші у тому числі. Але, щоб здобути міжнародне визнання два роки поспіль – це феноменально! Я маю на увазі монографію «Андрей Шептицький Митрополит Галицький (1901–1944) провісник екуменізму» Блаженнішого Кардинала Любомира Гузара, що став першим лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка, і вибрані праці «Суспільна географія» у двох книгах: книга перша – «Проблеми теорії, історії та методики дослідження», книга друга – «Проблеми українознавства, регіоналістики і краєзнавства» Олега Шаблія, який повторив торішній міжнародний успіх університетської книжки у номінації «За вагомі досягнення у галузі соціально-гуманітарних наук». Мені здається, що це аж ніяк не випадковість, а скоріше – закономірність…

– Так, це закономірність. Її основою є кадровий склад науковців Франкового вишу. Навіть перекладачів і перекладознавців. Бо, наприклад, книга Блаженнішого Кардинала Любомира Гузара була перекладена на кафедрі перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура під орудою відомого професора Роксоляни Зорівчак. Наше Видавництво славне тим, що видає літературу мало не з усіх галузей знань – від природознавства до суспільствознавства і гуманістики, в тому числі україністики. Недарма цього року на Міжнародному конкурсі імені Івана Франка, крім мене, участь брала професор, завідувач кафедри української літератури імені професора Івана Ковалика пані Зоряна Купчинська. Думаю, що вона переможе наступного року. І це закономірно – усі автори і їхні книги мають пряме відношення до Львівського університету і його Видавництва.

– Ви цього року заслужено здобули престижну Міжнародну премію імені Івана Франка. Торік до Дня Соборності України Указом Президента Вас нагороджено орденом «Заслужений діяч науки і техніки України» за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства та багаторічну сумлінну працю. Та й різноманітних наукових титулів у Вас – на всі смаки. А чого ж ще бракує Олегові Шаблію для підсилення свого визнання, до якої свіжої мети тепер йдете та йтимете?

– Відповідь дуже проста: я завжди усе мав і тепер маю. Кажу без лукавства: мене рятувало те, що ніколи не прагнув ні посад, ні титулів. А так сталося, що головне – свободу творчості я отримав лише в останні два з половиною десятиліття. І вже не штурмую (долаю) «рубікон», а вільно пливу ним, залишаючи на побережжях помпезних «цезарів» суспільно-географічного знання, яких обтяжують тягарі марксо-лєнінських лат і вериг. Признаюся, що недавно я провів «проміжну» інвентаризацію моїх ноу-гау у географічній науці. Виявилося, що за шістдесят років праці в Університеті мною обґрунтовано близько вісімдесят понять, концептів, нових ідей, гіпотез, законів і закономірностей і навіть концепцій. Це б вистачило на декількох маститих учених. Чого мені ще бракує?

– Олеже Івановичу, Ви автор багатьох десятків наукових і навчальних книжок (кажуть, що за Вашим авторством вже вийшло понад 550 наукових, науково-методичних і науково-публіцистичних праць), з яких черпають знання не лише студенти, але й Ваші колеги на кафедрі, факультеті, взагалі в Університеті й поза ним. Чи не заздрять вони Вам?

– Таке враження, що ніхто мені не заздрить. Може, тому, що я нікому не заздрю. Ділюся як можу і з ким можу. Дискутую. Останнім часом на кафедрі пожвавилися наукові дискусії на теоретичному семінарі. Активно включилися у диспути доценти Мирослава Влах, Олександра Вісьтак, Ірина Гудзеляк, Володимир Грицевич і навіть недавні аспіранти (тепер доценти й асистенти) Ярослав Івах, Любов Котик та інші, професор Іван Ровенчак. Вони сміло сперечаються. Виробляємо спільну думку з багатьох питань

– А яке місце географічної науки Франкового Університету в Галичині, в Україні, зрештою у світі, адже стількома іменитими світочами-географами, які виросли у стінах одного з найстаріших університетів Європи, мало хто зможе похвалитися? До речі, багатьом з них Ви присвятили спеціальну наукову серію книжок «Постаті українського землезнання», в якій вже вийшло 14 видань, а робота над новими продовжується.

– Географічна наука, в тому числі суспільна географія нашого Університету постійно займає десь друге місце (після Київської). Більше того, наш Університет закінчив і деякий час працював (1908–1919 рр.) фундатор новітньої національної географії – академік Степан Рудницький (1877–1937 рр.). Наша кафедра очолює зараз одну з наукових шкіл України – школу комплексної геопросторової (геоторіальної) організації суспільства і комплексного атласного картографування. Недавно ми видали фундаментальний твір «Львів. Комплексний атлас» (2012 р.). Це перший такого роду атлас великого міста в Україні і в суміжних державах (243 карти і картосхеми!).

Наш Університет славний своїми випускниками-географами. Ще у 1893 році тут вперше на території України було захищено докторську дисертацію з географії Григорієм Величком (1863–1932(?)). Крім Степана Рудницького (докторат у 1901 р.) у нас навчалися такі відомі географи як Олена Степанів (1892–1963), Володимир Ґеринович (1883–1949), Юрій Полянський (1892–1975) та інші. Тут працювали професори Опанас Ващенко, Федір Заставний. На кафедрі отримали путівку у світ професори Марта і Маркіян Мальські, Василь Кравців (нині директор Інституту регіональних досліджень імені Мар’яна Долішнього у Львові), Микола Пістун, Степан Іщук (обидва у Києві).

Я започаткував у 2000-му році науково-видавничий проект «Постаті українського землезнання». Його поліграфічно реалізує наше Видавництво. Книги про визначних географів України з її Заходу і Сходу. Зараз готую книжку праць відомого українського історика, географа, професора Львівського університету, учня Михайла Грушевського Мирона Кордуби (1876–1947). Це п’ятнадцята книжка з цього проекту. На черзі «Геополітики Юрій Липа і Лев Биковський». Передбачається серію довести до двадцяти книжок.

– Університетська видавнича справа вже багато років тісно пов’язана з науковою діяльністю Олега Шаблія. Ви член Вченої і Видавничої рад Університету. В останній – даєте шлях до виходу у світ виданням гуманітарного напрямку. Чим для Вас є така, можна сказати, контролююча місія співпраці з університетськими науковцями – авторами видань?

– Я не контролер. Моя функція – оцінювати видавничу готовність книг, які рекомендуємо до друку. Остаточний вердикт виносить Учена рада Університету. Але я допомагаю авторам, щоб їхні праці відповідали високим вимогам, які ставлять до навчальної і наукової продукції. Наприклад, щоб кожна книжка містила «Іменний покажчик» чи «Предметний покажчик». Бо багато авторів чомусь уникають створення цих важливих компонентів, особливо у навчальних посібниках. Не цураюся вказувати на недоліки й у змісті книжок.

– Віримо, що у творчих планах Олега Шаблія, напевно, ще не одне наукове видання, яке побачить світ у нашому Видавництві. Які Ваші зичення університетським книговидавцям для успішного задоволення потреб і вимог сьогодення?..

– Маєте рацію: у мене ще далеко не вичерпаний потенціал. Зараз я підготував третю книгу «Суспільна географія. Проблеми теоретичних досліджень, геогуманістики, географічної освіти». На черзі навчальний посібник «Проблеми суспільної географії» та монографія «У пошуках істини». Думаю організувати електронне видання «Часопис географії, геоекономіки і геополітики».

А університетським видавцям зичу нових творчих звершень. Вони досвідчені майстри своєї справи і заслуговують першою чергою поваги та поліпшення їхнього матеріального статусу.

– Хто є натхненником Ваших творчих ідей і кого вважаєте своїм послідовником чи, правильніше, педагогом-однодумцем?

– Натхненником є внутрішній потенціал до науково-педагогічної праці. Праця для мене, якщо хочете, – це насолода. Особливо, коли знаходиш нові аспекти, властивості чи відношення досліджуваних явищ і процесів. А щодо наступників і послідовників, то ще поживемо і побачимо.

– Нинішня університетська географічна наука, напевно, суттєво відрізняється від тієї, що була, скажімо, у 60–70 роках минулого століття. Чим саме?

– У Вашому запитанні велика частка правди: таки суттєво відрізняється. І знаєте чим? Насамперед об’єктами досліджень, теоретико-методологічною базою і методами наукових пошуків. Головним об’єктом географічних досліджень стала незалежна Україна. Природний і соціально-економічний, а головне – людський потенціал її соціально-економічного і духовного розвитку. Проблеми галузевої (компонентної) трансформації її національного комплексу, інвестиційної привабливості регіонів, зміни ролі у міжнародному поділі та інтеграції праці тощо. У географічному дослідженні України і в її освітній сфері ми ввели поняття україноцентризму ще у 2004 році.

Розвиваємо теорії і методологію нашої науки. Зокрема, з урахуванням нових тенденцій у техніці і технології виробництва (3D-виробництво, створення оптико-волоконних інформаційних мереж), вдосконалюємо нову концепцію так званої гнучкої геопросторової організації виробничої сфери. Ми вже позбулися «совєтської теорії» розміщення продуктивних сил.

А щодо методів дослідження, то за двадцятирічний період 1990-х, нульових і десятих років у географічні дослідження широко впроваджено методи геоінформаційних систем (ГІС), нові методи і прийоми SWOT-аналізу, контент-аналізу, штучних нейронних мереж, ментальних карт тощо.

– Коли ветеран науки Олег Шаблій нині читає лекції для ще, так би мовити, досить юної аудиторії майбутніх географів, на отримання якої віддачі від них сподівається вчений із заслуженим ім’ям?

– Можу відповісти ствердно: читаючи лекції, особливо першокурсникам, я думаю, як далеко ми просунулися вперед після мого студентського життя. Переді мною абсолютно нова генерація українства. Вільна від кайданів комуністичної системи, розкута, вдумлива. Це загалом. Правда, є виключення! Адже не випадково з Університету щороку виключають приблизно тисячу студентів-невдах. Певним недоліком, принаймні географів, є недостатнє знання ними української культури – літератури, особливо поезії, музики, образотворчого мистецтва. Захоплення ними попсою окупанта… Від таких студентів віддачі годі чекати. Але успішні молоді дослідники користуються передовими методами дослідження, володіють англійською мовою, беруть участь у міжнародних зустрічах, особливо наукових конференціях.

– Окрім, суспільно-економічної географії та географії взагалі у Вас ще є чимало вагомих захоплень, які роблять людину всебічно розвиненою в усіх життєвих аспектах. Наприклад, музика, зокрема, гра на контрабасі, баяні, акордеоні, фортепіано та спів, малярство: а це пейзажі, плакати та дружні шаржі … Звичайно, маємо на увазі далеко не повний перелік улюблених для Вас занять-діянь, які відіграють важливу роль у повсякденному житті і – переконаний – допомагають Вам у серйозній науці… Про це досить детально описано у монографії «У пошуках краси: тривоги і розради», в якій розкрито процес формування Вас – автора-мистця, становлення і розвиток як аматора-художника, музикального виконавця, фото- і відеооператора. Також у ній представлено особистості учених, письменників, художників та акторів, портрети яких Вами змальовані, та власні картини, виконані олійними й акварельними фарбами, колективи і місця, в яких учились і працювали.

– У своїй біографії виділяю три лінії життя: наука географія, образотворче мистецтво і музика. Науковим пошукам займаюся десь з 1957-го року, коли почав писати статті, курсові і дипломну роботу (1959 р.). За моїми плечима близько 600 друкованих праць, в тому числі понад 50 (десь 52–53) монографій, підручників і навчальних посібників, збірників праць, атласів, матеріалів наукових конференцій. Недавно я підрахував, що за шістдесят років наукової діяльності я запропонував і обґрунтував понад вісімдесят наукових ідей, гіпотез, понять, концептів.

Було б помилкою вважати мене якимось засушеним ученим, який нічого не бачить поза своєю наукою, тут – географією. В душі я мистець, але не професіонал, а любитель, аматор. Це я описав у монографії «У пошуках краси: тривоги і розради» (2015 р.). До речі, її наклад вже продано в університетській книгарні. Особливо мені вдалися дружні шаржі на молодих і поважних колег, університетських знаменитостей (в тому числі керівників – ректорів, починаючи з академіка Євгена Лазаренка, проректорів, професорів, деканів), наукових учителів (професори Опанас Ващенко, Каленик Геренчук, Петро Цись), учених України, Польщі, Росії. Свої картини я переважно дарував родичам, колегам і знайомим. Для мене образотворче мистецтво було арт-терапією у нелегких большевицьких умовах виживання. Щоб представити себе «ідейним», я нерідко малював до «свят» відповідні плакати і публікував їх в університетській газеті «За радянську науку» (1957–1963 рр.). Правда, це мені мало помогло. Про що свідчать потоки брудних інсинуацій на мене у партійні, совєтські і силові органи влади.

А щодо музики, то я з музикальної родини, мій батько грав у духовому оркестрі. Та я вже у 1945 році грав коляду «Бог предвічний» на одній струні гітари. Уявляєте?

Потім були майже усі струнні (щипкові і смичкові) та клавішні інструменти. Грав соло, у дуетах, тріо та квартетах, нарешті в оркестрах – народних інструментів і симфонічному, та в ансамблі «Черемош» (1966–1969 рр.) на контрабасі. Все це описано у названій книжці. І про наші гастролі у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Любліні (Польща) та ін. А тепер час-від-часу сідаю за фортепіано і награю собі особливо народні пісні, які чим далі – тим більше люблю. Наспівую чи пропускаю через внутрішні струни емоцій… І дивуюся змістовною та естетичною енергією нашої пісні.

Моя книжка не стільки про мої естетичні переживання, скільки про мистецьке життя нашого Університету протягом другої половини ХХ століття.

– Ви досвідчений краєзнавець. У цьому ще раз переконуєшся, знайомлячись з Вашою фундаментальною книжкою про рідне село на Тернопільщині «Село на золотому Поділлі: земля і люди». У ній поєднується справжня любов до рідної землі з високими науковими географічними знаннями, завдяки яким все глибше і глибше вдається пізнати минуле і сучасне батьківського краю, його здобутки і тягучі проблеми, породжені байдужістю тих, хто приходив на наші терени заради наживи і покидав їх зруйнованими духовно і матеріально. Ця друкована натхненна розповідь про свої – милі душі – Курівці скинула з Вас тягар чогось незробленого для земляків, чи вона ще більше спонукає до подальшого віддання належної шани і дяки усім, хто жив і живе у цьому прекрасному подільському селі?

– Так. Подільське село особливе, неповторне. Але суперечливе. У менталітеті корінної людності (а це головно свідомі українці) добре виражені загальнонаціональні риси характеру, поведінки і культури. Тому українцем я себе відчував ще десь з чотирьох-п’яти років, тобто як почалася Друга світова війна. Вже тоді я знав, де друг, де ворог. На моїх очах відбувалися екзекуції з боку совєтських і нацистських окупантів, їх поводження з селянами, полоненими, євреями. Я зблизька бачив смерть, багато смертей, сам декілька разів перебував на крок від загибелі. Тому добре розумію, що таке московський окупант, терорист і мародер. Так, так. Війна – це суцільне вбивство, ґвалтування і мародерство. Серед усіх військових загарбників найжорстокішим був і є східний.

Так от. Подільське село – це протягом віків колективна жертва. Можна лише дивуватися, як йому у цих умовах вдалося вижити. Сусіднє з моїм село Чернихів (звідти походить мій тато і відомий літературознавець, професор Університету Любомир Сеник) двічі за історію було знищене дотла – під час татарської навали у 1672 році і під час Другої світової війни). І як птиця-фенікс кожен раз воскресало. Постраждало, хоч менше, і моє село Курівці.

Хоч село – типова подільська оселя, однак воно для мене рідне й оригінальне. Тут моя душа, тут моє серце. А ще горджуся двома-трьома особистостями – вихідцями звідси. Це знаменитий артист українських драматичних театрів довоєнного часу Микола Бенцаль (помер на гастролях у Коломиї у 1938 році, де і похований, а пам’ятник на його могилі – це твір українського митця Сергія Литвиненка. Також горджуся родиною учителя Миколи Чемеринського – його сином Ярославом – священиком тоді ще греко-католицького храму Петра і Павла у Львові (вул. Личаківська) і дочкою Ганною – дружиною Ярослава Барановського – правою рукою «сірого кардинала» Андрія Мельника після розколу ОУН у 1940 році. Отець Ярослав кілька разів виконував функції провідника ОУН на західноукраїнських землях у 30-х роках минулого століття, а у червні 1941 року був жорстоко закатований у тюрмі на Лонцького. Тепер проходить церемонію висвячення на блаженного великомученика. Львівський письменник Роман Коритко написав роман «Розбрат», де у художній формі розкрив політичне, державотворче життя ОУН перед Другою світовою війною. Героями книги є мої земляки о. Ярослав і Ганна Чемеринські.

– А ще Ви відомий картограф. Якою бачите карту нашої незалежної України у найближчій перспективі?

– Картографія – то моя друга, крім суспільної географії, пасія. За моїм керівництвом і участю підготовлено до десяти атласів – шкільних і краєзнавчих. А найбільший – це комплексний атлас Львова. Жартуючи, я казав, що найкращими є дві мої книги: «Urbi et ruri» – «Місту і селу». Тобто атлас великого міста (Львова) і краєзнавча книга «Село на золотому Поділлі: земля і люди». В останній теж багато карт і картосхем. Наголошу на двох: карта говорів (діалектів), де лежить моє рідне село. Виявилось, що воно – галицьке село розташоване на межі волинських і наддністрянських говірок і повністю тут панує південно-волинський діалект. А складена мною картосхема загиблих у період Другої світової війни виявила, що односельчани були гарматним м’ясом для большевицького режиму: їх беззбройних і недосвідчених кинули на доти і дзоти Прибалтики (Латвія, Естонія, Східна Прусія), де вони у більшості й поклали свої голови.

У свій час я був членом Редакційної ради «Національного атласу України». Вніс багато пропозицій до його структури і змісту. Та мені не вдалося переломити його традиційний і великою мірою прорадянський стиль. Вже тоді я розробив оригінальну структуру Національного атласу. Але на початку нульових років ХХІ століття перемогти консервативну настанову керівництва Ради було неможливо. Тепер стоїть проблема створення нового, справді національного атласу нашої держави.

Тепер я розробляю «Військово-політичний атлас України». При відповідній підтримці спонсорів нам вдасться виконати цей картографічний твір не лише українською, але й англійською мовою.

Цього року мене переобрали на посаду завідувача кафедри економічної і соціальної географії на термін до 2022 року. Планів, особливо видавничих, як бачимо, багато: закінчення видання книжок з проекту «Постаті українського землезнання» (20 томів), організація економетричного видання «Часопис географії, геоекономіки і геополітики», підготовка до видання нового оригінального україно- і англомовного «Військово-політичного атласу України» та ін.

Кафедра має достатній науковий потенціал і досвід для виконання цих завдань. Будемо і надалі творчо працювати з нашим Видавництвом.

Розмову вів Богдан КОПАНСЬКИЙ.

м. Львів,

5 вересня 2017 року.